| Дефіцит самореалізації надзвичайно поширений у наш час. Фізик, який потенційно може створювати ракети, чомусь «страждає» у середній школі, нейрохірург з дивних причин витрачає свій талант у «холодній» хірургії, блискучий фінансист рахує корів на чужій фермі. Все може бути, якщо людина прибита обставинами і загнана у куток. Але є і інша категорія людей, ті, яких доля прикувала до ліжка або ж «подарувала» милиці». Як вони живуть? Деякі, втративши надію, знаходять порятунок у горілці, інші —починають боротись. Саме до останніх відноситься герой цієї статті: Володимир Валентинович Фінюк, інвалід першої групи, який з переламаним хребтом підкорив Говерлу і здійснив піший марафон до Києва. Пригадайте період вашого життя, який передував аварії… Валився союз. Роботи вже не було. Поїхав я у Москву на заробітки. Півтора року там був. Столярував, мурував. Але все марно. Повернувся, можна сказати ні з чим. Трохи відпочив і почав думати, як і де заробити. Придумав і… уклав угоду із дорожньою організацією. Це був такий собі бартер: я роблю їхню роботу, валю дерева біля Тростянця, а вони мені їх віддають. Там і трапилась ця аварія. Чи були якісь передвісники біди? Можливо снилося щось незвичне? Ні, не снилося нічого. Але якось було не по собі. Нікуди не хотілося їхати. Була якась задумливість. Але потрібно було працювати, потрібні були гроші… В той день на тракторі я затягував, завалюючи дерева в сторону поля, щоб вони не падали на дорогу. Все було добре, але виїжджаючи з кювету, я припустився помилки і трактор перекинувся на мене. Що було далі? Відкрив очі і здивувався: чому я живий. Щоб розчавити мене, трактору не вистачило кількох сантиметрів. Але стан мій був вкрай важким. У минулому я працював інженером по техніці безпеки і тому здогадувався, що, скоріше за все, травмовано хребет. Я не міг поворухнутися. Батько заметушився, не знав що робити, а я, навпаки, зберігав якийсь шалений спокій. Керував, розповідав, що і як потрібно робити. Мене хвилювало тільки те, що з хвилини на хвилину я втрачу свідомість і люди щось зроблять не так. Через пару годин приїхала швидка і відразу у той день молодий лікар Кухарук Валентин Федорович зробив операцію. Яке майбутнє намалювали вам лікарі після операції? Внутрішньо я був готовий до всього і тому попросив лікаря нічого не приховувати. Він пояснив: «у ході операції кістковий уламок, який пробив оболонку спинного мозку, був видалений, вражена ним зона прочищена, оболонка зчеплена швом. Але уламок пошкодив багато чого важливого, пов’язанного з опорно-руховим апаратом. І тому невідомо, що з нього відновиться, а що — ні. Через три місяці подивимось». Як вплинув на вас такий діагноз?
Неприємні думки з’явилися відразу. У мене ж діти, їм у інститут потрібно поступати. А я тут на ліжку, немов колода, лежу. За ці три місяці я вивчив кожну тріщинку на стелі і передумав все на світі. Дуже важко було зберігати спокій. Думки плодились з неймовірною швидкістю. Вони, як зграя отих страхітливих амазонських рибок, рвали мене на шматки. Але я боровся. Кожний раз коли серце вкривалося кригою, я думав про родину і згадував слова лікаря: через три місяці подивимось. Надія, хоч і маленька, але все ж таки жевріла. Пройшло три місяці… Дива не сталося. Я виписався, отримав милиці і повернувся додому. Життя обрізалося, самоусунулося, намітивши лаконічно необхідний примітив, чітко обмежений стінами квартири. Сидіти на місці — ні, такого допустити я не міг. Почав ходити на милицях. Але як це важко. Я з жахом відчув всі «переваги» ходи на милицях. Наприклад, підходить тролейбус. Я від нього у десяти метрах. Раніше, міг підбігти. А тут не можу. На милицях ці десять метрів перетворюються у сотню. Вертаюсь додому. Хмарка і дощ. Люди прискорились, а я не можу. Сунуся, як той равлик, мокну і плачу. Це жахливо, коли ти нічого не можеш вдіяти. Як змінилося відношення друзів після аварії? Буваючи у санаторіях, я зустрічався з «досвідченими» інвалідами. Вони мені розповідали, що декілька років до тебе будуть приходити. Але це лише інерція здорового минулого життя з усією периферією дружніх відносин. А потім ти відійдеш зовсім інший план. І вся ця інерція поступово згасне. Як розповідали, так воно і сталося. Кажуть, що каліцтво, вражаючи психіку, поступово спотворює душу. Одразу після трагічного випадку, люди майже з перших хвилин шукають винного у своєму нещасті. І, як правило, знаходять, крім себе, вони починають звинувачувати весь світ. Втрата надії перевертає духовні цінності догори верхом. «Его», яке раніше було здоровим, пихатим і самовпевненим, ні в якому разі не признає себе інвалідом. Мені було соромно з тими милицями соватись. Соромно з бабусями на передньому місці сидіти. Я ж все ж таки чоловік. Але саме болюче людські погляди: співчутливі і відразливі. І така у мене агресія виникала, що якби сказали застрель 50 чоловік (душманів чи терористів) і будеш здоровим, напевно, я би застрелив. Агресія досить небезпечна, вона знищує людину. Лікарі вважають, що основною причиною психічних захворювань є замкнутість, циклічний рух енергії. Коли ви зрозуміли, що потрібно шукати вихід? Відразу зрозумів. Спочатку торгував на базарі, потім щось шив-вишивав, вирізував, навіть писав якійсь вірші. Що тільки я не вигадував, але нічого кращого, ніж горілка не знайшов. У мене з’явилося нове коло знайомих таких, як і я, роздавлених долею. Нам було про що говорити. Агресія, напевно, зламавши зуби, змінилась на депресію. Все — я інвалід. Я на дні. В принципі з того стану і виходити не хотілося. Я знав що у житті вже нічого не досягну. І тому, напевно, усіляка боротьба за життя втратила сенс. Я занурився у свій внутрішній світ, у свої похмурі фантазії, отримуючи від цього якесь жахливе задоволення. Але все ж таки ви піднялись на поверхню, залишили дно. Що змусило вас знову почати боротьбу? На «дні» ставало все гірше і гірше. Пити не хотілося, а не пити не міг. Як люди кажуть, важко жити—тяжко вмерти. Допомогла мені одна людина. Звати її Надія. На базарчику вона порошні пляшки приймала і спостерігала за нашою компанією. Так от вона якось сказала мені: бачу що ти не такий як вони, і погляд у тебе інший. Потім вона мені розповіла про «12 кроків». Є така програма духовного відродження. Я і раніше чув про неї, але був переконаний у тому, що вони нічим допомогти не зможуть. У той час мені не те що відроджуватися, мені жити не хотілося. Проте вислухавши Надію я вирішив спробувати. Напевно, сталося звичайне диво. Я подивився на неї. Подивився як вона відноситься до людей. Одному дасть кусок хліба, іншому — гривню. Якась у ній доброта світилася. У чому суть програми «12 кроків»?
Суть дуже проста: розкажи про себе. Наша група збиралася у коло і кожен розповідав про себе. Головна ідея: бути чесним перед самим собою. Там ніхто нікого не вчить та і немає права вчити. Я побачив людей, які тривалий час були занурені у важкі депресії, але перебороли себе і вийшли. Це дуже важливо. Річ у тому, що після здолання перешкоди, людині «на пам'ять» залишається схема виходу із скрутної ситуації, якою можна скористатись у майбутньому. Потім був момент, який я називаю переломним. Він полягав у тому, що нічого випадкового у цьому світі не відбувається. І те, що я потрапив у аварію, є закономірність. На це вказала програма. Мовляв, ти подивись на своє життя, на свої думки, на своє серце. На перший погляд я нічого поганого не зробив. Але програма наполягала: ти-но подивись глибше. І що ви побачили?
Життя у мене було таке як і у всіх. Пологовий будинок. Школа. Інститут (будівельний факультет). Одруження. Армія. А потім робота у темпі радянської штурмовщини. Людина людину не бачила. Треба було швидко здавати об’єкти. Я був морально виснажений. Далі розлетівся союз. Безробіття. Невдала поїздка у Москву. І аварія, яка просто добила мене. Але вона відкрила мені очі. Я побачив своє серце. Скільки у ньому злості було, заздрощів та і іншого бруду, який накопичився за все моє життя. Зрозумівши у чому причина, з чого ви почали своє відродження? Після аварії я, напевно, мільйон разів питав себе: навіщо такому нікчемі і каліці життя? Що мені з ним робити? Навкруги стільки спокус і задоволень, що хоч очі виймай, а я на милицях. Дивишся, як той Тантал на яблука, а достати не можеш. Це несправедливо, повторював я. Але про яку справедливість може говорити людина, у якої чорне серце. Зло було у мені, страшенне зло, просто раніше воно дрімало, було приспане роботою. І тільки-но я встав на милиці, як зло, весь бруд і всі ті нечистоти вилились мені у душу. Я готовий був стріляти, щоб позбутися милиць. І якби не аварія, хто знає, що у майбутньому я міг накоїти. Тому я знову «повернувся під трактор» і запитав: для чого я залишився жити на цьому світі? Навіщо я залишився жити? Ви почали власне розслідування цього питання? Так, я почав пошук і поступово знайшов своє справжнє призначення у цьому світі. Потрапивши у жахливу ситуацію і пройшовши всі етапи від депресії до відродження, я зрозумів, що маю бути прикладом для знедолених, які загубились у пітьмі бурхливого моря людських страждань. Звичайно, люди не досконалі, але побачивши приклад, їм буде набагато легше зробити крок назустріч собі. Після того, як я на милицях підкорив Говерлу, пройшов 400 кілометрів до Києва, багато людей замислилось. Навіть мої близькі знайомі. Сміялися разом: невже для того, щоб зійти на Говерлу потрібно зламати хребет. Людські можливості залишаються не використаними до тих пір, поки люди самі не пізнають себе. Найчастіше це відбувається в екстремальних ситуаціях. Один починає малювати, інший — бачити майбутнє. Психологи називають це законом компенсації. Що ви пізнавши себе відкрили нового?
Внаслідок духовного оновлення відбулася і компенсація, яка спрямувала агресивну енергію у позитивне русло. Вперше за довгі роки страждань я відчув тепло, спокій, радість. А коли почалося справжнє відродження і Бог обтрусив мене, немов те дурне дерево від гнилих плодів, я почав бачити. Я більш реально побачив структуру людей. Їх характери. Побачив нікчемність більшості популярних цінностей: гроші, барахло, джипи, престиж, слава. Один чоловік страждав від того, що втрачав не зрозуміло куди свою життєву силу. Він був блідий, похмурий і аж раптом помітив, що музика має властивість підживлювати його. Проте не вся вона мала таку властивість. Популярна музика після тимчасового полегшення, відбирала енергію. Класика здебільшого «перезавантажувала», іншими словами, обнуляла існуючу душевну драму. У результаті він вийшов на музику фольклорно-хорового типу. Як ви оновлюєте свої життєві сили? Підживлює мене Слово Боже і підтримка людей. А ще дивлячись на природу, я бачу красу, виникає радість, яка зігріває і вимиває весь той смуток, який, хоч не хоч, все ж таки накопичується. Напевно тому, мене і приваблюють подорожі. Адже у них є вкрай важлива перевага — зміна декорацій, і чим частіше міняється картинка, тим сильніше зростає думка, що світ прекрасний.
Як ви себе почували на підкореній вершині?
Це відчуття можна порівняти з космічною ракетою, яка пройшовши атмосферні шари і скинувши всі відпрацьовані ступені, виходить на орбіту маленькою крапкою. Так, напевно, і я звільнившись від зайвого баласту став ближче до Бога. Але найбільший подарунок я отримав від родини. Коли повернувся додому, побачив усміхнені обличчя і дивовижно теплі очі, у глибині яких, немов у дзеркалі, зустрів себе. І всі думки про нікчемність, каліцтво і безпорадність, стрімким потоком щастя винесло геть із мого серця.
Джерело: http://www.shpock.at.ua |
